Заблукали ми якось, з братом, серед недоторканих трав однієї карпатської гори. Сік дощ. Хмари окутали нас наче перина на височезному бабусиному ліжку.
– Сьогодні спіть тут, – шепотів вітер.
Ноги підкошувались від багатогодинного маршу по крутих гірських боках. Об голову розбивалися великі дощові каплі. Живіт знову почав невдоволено бурчати.
Ми панічно бігали по горі і тремтячими, з переляку, руками намагалися зловити невидиму, надтонку павутину GPS-супутників. Та все безуспішно. Хмари збігалися до нас, як оси на варення.
Нам здавалось, що гора шевелилась. Із під єдиного куцого кущика виблискували велетенські, круглячі очі страху.
Ні, ми би заночували і на самому чубі серед скажених вітрів, та дощів, споглядаючи, як тяжелезні, грубезні, похмурі хмари переступають через нас. Але це була б незабутня, або й рокова ніч.
– Боже, будь-ласочка, покажи куди йти, – молячись деренчали мої голосові зв’язки.
І Бог змилосердився над двома баранами. На секунду, на мить Він відкрив вікно в сивій густій стіні єхидних, самовдоволених хмар. І нам прямо в очі блиснув сонячний зайчик відскочивши від бляшаних дахів маленького, як зернинка села, що ховалося десь далеко і глибоко між сусідніх гір.
Вікно закрилось і ми все зрозуміли. Як два високогірних козли ми стрімголов летіли з гори. Нам, вже не потрібні були стежки. Ми мали напрямок.
Швидкість була блискавична. Лише час від часу, я стягував дешеві китайські шльопанці з своїх колін – це я проводив експеримент, чи можна в “шльопках” ходити по Карпатах.
За пів години ми вже були біля якоїсь спаленої колиби на краю, залитої густим молоком туманів, полонини.
Намет. Булькають макарони. Хмари поволі сповзають з пузатих гір. Перед нами відкрився не підвладний словам краєвид.
Ми стояли на зеленому, вкритому соковитими травами острові, серед океану густих, пухнастих хмар. Десь виднілися інші більші і менші острівки. Так хотілось розбігтись і стрибнути в цю білосніжну перину. Та десь глибоко, глибоко в голові пробивалося розуміння того, що політ буде останнім.
Кілька днів ми насолоджувались захоплюючою красою Карпат. Їли чорниці, пили кришталеву, смачнішу за всі напої світу, воду. Ідилія тривала аж поки закінчились макарони.
Ми щасливі поверталися в село чимчикуючи вимощеними каменем дорогами на долоню залитими холоднючою, прозорою, як сльоза водою. Усміхнені і свіжі, обоє закохані в одні Карпати.
Звичайно, на цьому наші пригоди не закінчились, але це вже інша історія.

Стрибав по горах, в китайських “шльопанцях”, я – Юра (WIWI)