Це історія одного дощовика. Дружба з ним не один раз полегшувала мені життя, а може й рятувала.
Я прийшов в магазин туристичного спорядження.
– Мені потрібний дощовик.
Я довго наважувався на цю покупку. Передивився безліч роликів в інтернет мережі. Він в сорок раз дорожчий за поліетиленовий дощовик до якого всі звикли.
– Я напевно одурів.
Кілька хвилин примірок. Гроші з тремтячої, із жалю, руки падають на прилавок. У мене є дорогезний дощовик.
– Ото ума нема!
Походи, походи, походи. Нам набридли походи під пекучим, невмолимим сонцем. Захотілось політати в хмарах.
Карпати. Гори. Серце вилітає з грудей. Піт водоспадом тече з брів, заливає очі. Хриплю, як старий дід.
Туман. Вершина.
Хмари ліниво перевалюються через гірський хребет.
Сил немає.
Тунель з кучерявих хвойних кущиків біля вершини якоїсь гори. Вітер скажений.
Я в модному, дорогезному дощовику, продираюсь через кущі. Серце болить з кожним дотиком тих чіпких, противних, дерев’яних прутів. Згадую кожну гривню, яку викинув на вітер.
Через пів години спелеопоходу по вершечку гори, я починаю усвідомлювати наскільки крутий той зелений горбатий плащ з капюшоном. Звичайний дощовик вже би виглядав, як пачка варених спагеті. А я під ним, як мокра общипана курка. Цьому ж хоч би що.
– Крутяк.
Вітер так і норовить злизати нас з гори.
Дощ січе, як навіжений. Я босий в сандалях, шортах, футболці, з наплічником на мені. Зверху, наче торт глазур’ю, покритий великим крутим пончо. І я досить непогано себе почуваю!
– Це неймовірно. Цей дощовик реально реальний.
В цьому поході ми заблукали, на самому вершечку гори. Але це вже інша історія.

Продирався через лабіринти кучерявих прутів і писав цю історію я,
Юра (WIWI).