Підходив до завершення другий день в Карпатах. Спускаючись з гори, ми вийшли з хмари. Блиснуло сонечко.
– Ще не погасло, – сказав хтось.
Всі радісно, купаючись в теплих променях, спускалися зрубом.
Під ногами, десь глибоко під масою наламаного гілля, дзюрчав струмок. На велетенському пні лежало ржаве полотно від бензопили.
– Ай! – хтось зашпортався за якусь залізяку.
Навкруги, наче пройшов ураган і все потрощив. Посмішки змінились сумними, перекошеними гримасами.
– Скоро Карпат не буде, – сказав я з жалем.
Але, не будемо про сумне.
Кілька годин по тому, зійшовши в долину, ми побачили якесь поселення. Чотири чи п’ять темних, жалісних хаток. Між ними, одна, як сонечко на небі, блукала, така ж похмура, корова. Для нас, вона була саме, як сонечко. Після останньої ночівлі біля колиби гоцульського ковбоя, всі хотіли молока.
Перейшовши річку, обсипану валами з обох сторін, ми наблизились до поселення.

Корова, хатки, якісь високі і довгі теплиці, жінка.
– О, дивись, монашка?! – сказав я.
Мухаммеду довго треба було пояснювати, що це не шаулінь в Гімалаях.
До нас, помаленько, прямувала жінка. Вона була вдіта в чорну рясу, мала покриту голову, була, якась, сіра і мала не радісну гримасу.
– Нас, тут не раді бачити, – промайнуло в голові.
Ми хотіли молока і тому, на даному етапі, нас цікавило лише воно.
Монашка не охоче погодилась нам його принести.
– В нас одна корова на всіх, – сказала вона – і гроші брати нам заборонено, але я вам літру принесу.
На протилежному березі, на тому з якого ми прийшли, стояла величезна покинута хата. Мурований фундамент, дерев’яні стіни. Два поверхи. Вона була така чорна, наче обгоріла, хоча з цілими шибками і без слідів вогню.

Ми заглянули через вікно. Видно було, що дуже довго там ніхто не живе.  Все розкидано і перевернуто. На підвіконні одного з вікон стояв радіопрогравач.
Біля хати простягався довжелезний стіл з лавками по обидва боки. Над столом – такий же довгий двоскатний дах.
Раніше, я бачив таку бесідку лише в фільмах про великі сім’ї віруючих.
Голова сім’ї стоїть з одного краю стола, а вся родина, по обидві сторони, тягнеться до протилежного. На столі миски. Всі повторюють молитву.
Не знаю, що тут відбувалося років двадцять тому, але в ту ніч там, ми планували вечеряти та спати.
Чомусь, ми вирішили не ночувати в домі і тому розклали свій табір біля цієї колоритної бесідки.
Із-за хмар виступало сонце. Вечір був неймовірний. Все вказувало на те, що завтра розпогодиться. Настрій був прекрасний.
Не далеко від бесідки лежала ціла купа довжелезних дошок і горбиля. З них ми і зробили підлогу для нашої почивальні.
Тент ми розтягнули між дахом бесідки і землею так, що навіть якби падав дощ, ми з могли б легко, не намокнувши добратись до лавок і стола. Каримати та спальники поклали на дошки.
Прийшла монашка і, як обіцяла, принесла літрову банку свіжого молока.
– Платити не треба, – сказала вона, – але обов’язково поверніть нам банку.
Вона пішла, а ми заходилися готувати вечерю.
Кипіла вода, булькала гречка. На столі: приправи, консерва, сир і живчик.
Молоком, на довго, ситий не будеш. Тому ми вирішили, що після тяжкого дня, потрібно гарно повечеряти, щоб в ночі, з голоду, не просинатися.
Оскільки, риба в молоці не плаває, ми домовилися відкласти молоко на ранок. Щоб воно не скисло, ми сховали його в річку.
Це була ціла будівельне епопея. Вирили в дні ямку, обклали камінням.
Мухаммед ввесь час дивився на той котячий напій і крутив носом, ніби в нього були вуса. Бідолага не витримав і таки зробив кілька ковточків.
Ми поклали банку в наш холодильник і зверху приклали “великим” каменем.
– Нікуди наше молоко не дінеться, – подумали ми і пішли вечеряти.
Ніч була чудова. Сон солодкий. Щось постійно швеньдялося біля нас і десь царапало. Моросів дощик. Пахло шпротами.
Ранок був похмурий і прохолодний, як зазвичай в Карпатах. Мухаммед ще спав. Біля наплічника лежав роздертий сміттєвий пакет. Хтось добирався до порожньої консервної банки.
Я бігав по березі річки і шукав холодильник.
Вийшов Мухаммед. Тер кулаками очі, тремтів, як завжди. Я вже протер очі годину тому.- Мухаммед, ти, що випив молоко в ночі? – витріщився я на нього.
Тепер ми у двох бігали попри річку з криками: – Нема!
– Одна корова! Монахи голодують, щоб ми могли насолодитись, а ми його про ссс… вистіли?!
Згодом ми знайшли маленьке улово в якому кружляла біленька піна від нашого, так сильно жаданого, молочка.

Хвилин п’ять ми мовчки стояли по ранковому запухші і по розчарованому розчаровані, шкрябаючи свої лоби.

– Все?! Напились?!
– А, як ми тепер банку віддамо?
Сніданок тяжко ліз в горлянку.
Ми зібрали табір, поскладали на місце дошки та все інше, чим користувалися.
– Що ж робити з банкою? – думав я. – Вони так гарно поступили з нами, а ми…?
Гроші вони б не взяли у нас. Вони ж не хотіли продати молоко.
У Мухаммеда був старий авіа білет. Після вогнища залишились вуглинки.
Ми вирішили написати листа з вибаченням.

Встромили той витвір мистецтва і 50 гривень в герметичний поліетиленовий пакетик, поклали на стіл і притиснули каменем.

– Ну все! Пішли, – сказав я.
По-мало, без поспіху ми понесли свої наплічники далі по хребту Карпат.
Ми ще довго хотіли молока і ламали свої голови над тим, хто ж з нас так посміявся.
Більше карпатські, гірські корови нам не траплялися.

Фактично, зараз, у нас є припущення щодо того, що там відбувалося на ріці. А у Вас?

Бігав запухлий біля річки і облизувався я, Юра (WIWI)