Відбувся перший сплав. Маршрут був новий – не такий, як минулого року. Причиною такої зміни стали тривалі дощі, які перетворили ґрунтові каньйонівські дороги в справжнісінькі тортури для автомобілів.

Живі, захоплюючі краєвиди, чаруючі пейзажі, радісні і водночас втомлені дитячі обличчя.

Новий для мене пляж.

Ми промахнулись і причалили нижче по течії. Довелося повертатися. Дорослі тягли катамаран, як впертого віслюка, який постійно впирався і метався то в одну, то в іншу сторону. Діти збирали річкові мідії.

Я ледве додзвонився до Ігорчика – найважливішої людини в таборі.

– Таврія поламалась, – втішив він мене, – повернетесь однією машиною.

Ця одна машина – це стара, радянська четвірка. На ній ми мали везти 10 людей і велетенський катамаран.

Кілька хвилин танців з веслами і наш корабель сидів верхи на залізному коні, а діти були запхані в салон, як шпроти, в кілька поверхів. Крізь вікна виблискували їх щасливі посмішки. Авто поїхало в табір.

Я залишився один, на не знайомому пляжі, за кілька кілометрів від не знайомого села.

– От теля! – вибухнуло в голові, – а де ж мій телефон?

Доставивши дітей в місце призначення, водій мав повернутись по мене. Моїм завданням було йти в напрямку Устечка.

Всипана щебенем дорога привела мене в село.

Асфальт, коров’ячі міни, п’яний вуйко, магазин. Все йшло очікувано та по плану, доки дорога не розійшлася в два протилежні напрямки. Ось тут я і “завис”.

– Куди ж вони поїхали? – думав я.

Продовження історії в розповіді “Чудо навігації”

Організовував сплав та писав розповідь я,
Юра (WIWI)