Якось, пізно восени я причалив до берега, неподалік моста в Мишковичах. Разом з байдаркою, видерся подальше від води.
Це був останній з двох днів походу Тернопіль – Мишковичі . Час збирати манатки, та їхати додому.
За спиною, зі свистом пролітали автомобілі. Я дістав з гермомішка задубілий, холодний, зварений вранці горох. Поволі пережовуючи, ледве його посилив. Голод притих.
Я взявся розбирати весло, та скручувати байдарку. Не складна процедура перетворилася в чудернацькі танці з бубном. Все замерзло, задубіло, злиплося. На дворі мороз.
Зі мною була велетенська кравчучка.
Коли все спорядження було поскладане верхи на возик, я взявся витягувати його з під моста на дорогу.
Вирішив не передягатися в сухий одяг, розуміючи, що кінець подорожі, часом, лише здається таким. Завжди потрібно бути готовим до гіршого. Поки, я рухаюсь, мені буде тепло і в мокрому одязі.
Гонорово, по дорозі, йшла приблуда, мокра з ніг до голови, вдіта в великий, червоний рятувальний жилет і тягнула за собою здоровезну кравчучку навантажену пузатим чорним тюком з байдаркою, вісімдесяти літровим, жовтим мішком з речами, та складеним в двічі веслом. Вона радісно жувала вівсяне печиво з шоколадом та булькаючи, запивала живчиком. Часом, коли повз неї проїжджала велика машина: бус, вантажівка чи автобус воно в’яло махала однією рукою намагаючись її зупинити.
Автівки проїжджали одна за іншою. Ніхто не хотів мене підібрати. Всі водії та пасажири, як один, реготали, крутили пальцем біля голови, махали рукою і просто проїжджали мимо.
– Бідний у нас народ, дикий, – думав я.
Якийсь автобус таки зупинився. Відкрилися задні двері. З салону зацікавлено лупали десятки очей. Я безуспішно намагався впхнути свого тюка крізь вузеньку автобусну гармошку, через яку і сам боком залажу. Автобус поїхав. Я залишився.
Основною трудністю цього походу було те, що я забув свій телефон вдома. Я не міг нікому подзвонити і попросити приїхати по мене. День пере цим, я щиро вірив, що мене з легкістю підбере любий бус.
Вечоріло. До колії потрібно йти 7 кілометрів по сільській, всипаній білими камінцями дорозі – смерть кравчучці.
Пішки, в Тернопіль, я буду йти ще цілий день.
– Добре, що я зберіг сухими одяг і спальник, – тішив себе я і готувався до продовження походу десь під кущем в посадці біля дороги. – Куплю сосиски,  розведу вогонь. Майонез, сир – канапки.
Мої мрії перервав легковичок типу аля періжок. Проїжджаючи попри мене, водій – Андрій, впізнав себе.
Я ночував вдома, в теплому ліжечку, проте, снилася мені посадка, кущі і сніг.
Яка ж мораль цієї історії? Однозначно вона не одна і не лише про мене.

P.S. Пригоди – це круто. Все, що потрібно – встати і піти, та мовчки долати труднощі, замість того щоб плакати і нарікати.
Це і є WIWI екстрім – не робити дурниці, а вчитися давати собі раду.

Юра (WIWI)