Літо. Мабуть 2014 рік, вже не пам’ятаю. Карпати.
Наш з братом перший самостійний похід в гори і взагалі перший повноцінний похід. Ми мандрували з села Осмолода і хотіли потрапити на гору Сивуля. Маршрут лежав через гору Висока.
До-речі, в Осмолоду, ми, ледве попали. Пригод хватило, ще до Карпат. Але зараз не про це.
Вийшли з села. Зайшли в ліс. Пообідали в якійсь “бесідці”.
Перейшли кладку.
Ліземо на гору. Крок за кроком, метр за метром. Серце вилітає. Піт тече покотом.
Тихо, нікого навкруги.
Спека. В лісі, під кронами дерев прохолодно.
Вийшли з лісу. Зруб. Мерво залишене людьми після себе. Картина не для слабкодухих.
Комарі. Жеруть зі всіх боків.
Сонце смажить. Ми танемо.
Продовжуємо йти.
Ліс. Стежка. Струмок.
Напились, пофотографувались, наповнили фляги.
Йдемо.
Кінця і краю немає в тої гори. Випили воду. Пити, хочемо.
– Ще води, – в голові лунають тільки ці два слова.
Струмок. Наповнили фляги.
Ліземо далі. Рюкзаки тяжкі. Стікаємо потом. Язики на бороді.
Краєвиди чудові. Відчуття неймовірні.
Струмок. Фляги наполовину повні.
Навіть зараз бачу той струмок перед очима. Маленький такий, миршавинький.
Йдемо далі.
Ну в Карпатах вода всюди ж, правда?
Розглядаємо все, як в музеї.
Випили всю воду.
Шукаємо струмок.
Пройшла година. Пройшло вже дві.
В Карпатах вода ж всюди?
Продовжуємо йти.
– Де ж той струмок?, язики позалипали в горлі.
– О, колиба! Десь тут має бути струмок.
Ледве пересуваємо ноги. Шукаємо. Заглядаємо. Немає! Лише зелене маленьке озерце, чи то болото. Жаби. Рапухи. Ряска.
– Що, беремо воду тут?
– Та ні! В Карпатах вода всюди. Зараз знайдемо!
Повземо далі.
Година, дві.
– Треба було брати воду з болота.
– Капець.
Надії вже немає.
Йдемо.
Аж тут гульк, пляшка під кущем. 1 літер.
– Там є якась вода.
Взяли.
– Слава Богу!
Ліземо.
Ландшафт міняється, рослинність теж. Пішли маленькі кущики. Трошки вищі людини. Густі густі. Заплутані переплетені.
Чимчикуємо прорубаним тунелем. Дивуємось.
Чіпляємось наплічниками за гілки.
Пити хочемо. Жах, як хочемо.
Змучені, злі.
Вершина. Вечір. Кучеряві кущі. Тунель.
Сил немає. Треба таборувати.
Поставили намет в тунелі, посеред стежки.
– Щось би поїсти.
– Де взяти дрова, чи хоча б якийсь хмиз? Одні кучеряві кущі.
Ледве закип’ятили воду із знайденої пляшки.
Кілька ковтків чаю.
Голодна, спрагла ніч в тунелі. Камінці тиснуть в плечі. Гуляє вітер.
Ранок.
Краса неймовірна.
Хочемо їсти. Хочемо пити.
Кілька ковтків холодного чаю.
Зібрались. Йдем.
Скінчились кучері. Почались, якісь жовті брили.
Бачимо Сивулю. Треба спускатися з гори, а потім підніматися на нову гору.
– Йой!
Ноги болять. Підкошуються. Вниз, виявляється, важче йти ніж дертися в верх.
– Пити, – хочемо пити.
– Води…
На зустріч побігли якісь бугаї. Сказали, що вода є: “Ген, ген в низу”.
Чебурляємо далі.
Почався ліс.
– Ми внизу. Де вода?
– Вода. Вода. Вода.
Перехрестя стежок. Заходимо в ліс. Сім’я, якась, зі Львова. Дитина бігає.
– Ааааааааа.., – знайшли воду.
Живемо.
Загалом, доба в суху. Слава Богу за ту пляшку.
П’ємо. Лежимо. П’ємо. Лежимо. Вогонь. П’ємо. Їмо.
Вечір, табір. Їмо, п’ємо.
Ніч.
Ранок.
Їмо, п’ємо.
– Ну її ту Сивулю, хтось сказав.
Їмо, п’ємо, лежимо.
Ніч.
Ранок. Все з’їли.
Йдемо в село. Йти треба пів дня.
Струмки, водоспадики, дорога над обривом. Краса, дух захоплює. Я закохався в Карпати.
П’ємо біля кожного струмка.
Село Гута. Красиве, карпатське, натуральне.
Автобусна зупинка.
Їдемо в автобусі.
Надвірна – Франківськ – Тернопіль.
Дім.
П’ю. Відкисаю в ванні. Перед очима кучеряві тунелі, струмки, обриви, водоспадики, сонце, бліки, вершини – Рай. В вухах дзюрчить вода.
– Крууутоо.

PS: Ви вловили мораль цієї історії? Який безцінний і незабутній досвід ми здобули?

Лазив, голодував, недосипав, набирався досвіду і написав цю історію
Юра (WIWI)