Квест-орієнтування. Гарна погода. Трошки снігу, трошки болота. Чітко видно сліди тендітних косуль та біло-сірих зайчиків.

М’яка травичка. Гілки все норовлять вцілити в око.

Компас, карта, стовпчики, азарт.

Вже діло йде до сутінок. Група туристів повертається до буса. Залишили його в селі біля клубу.

– Мар’яна, ти втомилася? – запитав хтось з групи.

– Ні, все нормально.

Пройшло трохи часу.

– Мар’яна, нам треба йти трохи швидше.

– Добре, йду!

За мить вони вийшли на галявину. Тоненькою цівочкою в глибокому ярку повільно, як кисіль біжить підмерзла річечка. Над нею, повпиралися в небо худі, довготелесі дерева.

Мар’яна поклала наплічник на м’яку, коричнево сиву, як спина старого ведмедя, траву. Лягла на нього.

– Що салося?- обернувся той, хто в групі йшов перед дівчиною.

– Та ні, все добре, – відповіла вона, – тут просто так гарно!!! Хочу полюбуватися.

– Йдемо, йдемо. Скоро зтемніє.

Вони знову зайшли в ліс. Потрібно триматися аварійного азимута. Потрібно поспішати. В лісі темніє дуже швидко.

– Швидше, швидше, Мар’яна!

– Я не можу швидко. Чоботи натерли мені ноги.

– А-а. Йди, як можеш.

Ніч. Дорога. Фари зустрічних автомобілів нещадно сліплять очі. Втомлена група, мовчки повертаєтся, додому.

Через кілька годин, в вайбер групі забулькало.

– Я люблю повільно ходити і роздивлятись. Але цього разу, була ще одна причина і вона на фото (над лівою п’ятою, пів чобота крові)

– Чому ти не казала, що так сильно?

– Не страшно! Просто захотіла поділитися страшилкою. А в тебе був пластир?

– Ні 🙁

Юра (WIWI)