Кінець квітня. Літо не чекало своєї черги і прийшло зразу після зими. Спека.
Батько з сином, на двомісній байдарці піднімаються тоненькими вуличками Серету.
Піт заливає очі.
Спілкування, історії, регіт.
Місцями течія трошки швидша ніж зазвичай.
– Захар, греби, греби! – кричить тато.
Вони щодуху налягають на весла.
Раптом, по лівому борту, в очеретяній, височезній стіні з’являється вузенька, глибочезна прогалина.
Тато, мовчки намагається її проминути так, щоб проскочити цікавість сина. І раптом, коли корма байдарки вже зрівнялася з проходом наліво, прозвучав цікавий голосок: “Тату, давай подивимось, що там!”
– Подивись, там дуже вузько, – з острахом запротестував тато.
– Та пройдемо, пройдемо, – шукав пригод, Захарчик.
Тато розвернув байдарку.
– Ти туди хочеш, ти і греби, – тато ще сподівався, що син передумає.
Проте, Захар з великим ентузіазмом взявся продиратися через хащі. Втикаючи весло в кучеряву стіну і підтягуючись, він сантиметр за сантиметром просував байдарку в невідоме.
Через якийсь час вони добрались до просторого залу яскраво освітленого сліпучим сонцем.
– Ми сіли на мілину, – сказав тато.
– Ага, – відповів син і потужним гребком жбурнув повне весло болота на борт, обляпавши батька.
За кілька хвилин вся байдарка перетворилася в чорний смердючий острів, а вони, як дві ропухи, кумкаючи радились, що робити далі.
– Ні, назад ми не попливемо, – заявив дорослий капітан.
Вони, кидаючи болото то на один борт, то на інший, поволі, посунули далі, сподіваючись знайти кращий, ширший вихід з того лабіринту.
Через пів години, минувши кілька тунелів, залів та перехресть, продершись через пару корчів, та так, що аж серце щеміло, вони остаточно застрягли в “ужасних вонях” (це по чешськи) чорної гниючої жижі.
Син, тихенько, прижавши вуха, поглядаючи скоса на батька та колупаючи веслом в багнюці чекав команди. Капітан-тато, згорбившись та примружившись щодуху тер пальцем “чарівне дзеркальце” в надії, що воно покаже, що там далі.
– Ну все, гребемо назад, – невдоволено, пробурмотів капітан.
Проте легше сказати ніж зробити.
– Ти страшний чоловік, – почав нарікати тато, – я більше нікуди з тобою не піду. Ти куди мене завів? Як ми тепер звідси виберемось?
Захар реготав.
– Та я тебе виведу, – тішився він.
Сонце пекло. Піт котився величезними бібками, по татовому обличчю. До щоки прилип добрячий кусок болота.
– Ото м виховав на свою голову, партизана, – тараторив тато.
Син, повністю, взяв ініціативу в свої руки. Хоч він і сидів на місці матроса, проте капітанив повним ходом.
– О, дивись, – закричав Захарчик, – он той перший тунель. Зараз виберемось!
– Розганяємось! – заверещав тато. – Нам треба пройти цю останню мілину!
Багно знову засвистіло в повітрі.
На повних парах вони влетіли в вузенький прохід.
Син, знову втикаючи весло в очерет, самотужки тягнув байдарку.
Батько, все знімав на камеру.
Раптом, вони знову опинилися в основному руслі Серету.
– Ху-у, – видихнув тато.
– Оце, татку, тобі урок, – радісно залепетав Захарчик. –  Ніколи не здавайся!

Юра (WIWI)