Ось стою я на роздоріжжі. Ліва нога порізана, права спухла від укусу якоїсь мошки. Живіт бурчить, в горлі пересохло.

– І що далі? – пошкробав голову я.

Пів години тому, якийсь п’яний вуйко сказав, що не бачив ніякого жигуля з катамараном.

Десь ревіла пила, пищали діти, а он там пуркав скутер з двома дрищами. На роздоріжжі не було ні душі.

Десь за кущами, біля хати, здоровий накачаний хлоп мішав бетон. Він помітив, як я в розгубленій прострації стояв посеред дороги і лупав очима то на захід, то на схід.

Я теж помітив, що він мене помітив і виляючи руками, гонорово підійшло до нього.

– О тутво…, а туво…, жигуль…, катамаран…, Устечко, – пояснював я.

– Не бачив, – посміхаючись відповів той.

– А, кудою б Ви поїхали, якщо б були з Устечка і з катамараном? – випитував я.

“Качок” показав не на асфальт, як я очікував, а на якусь не певну дорогу, густо всипану щебенем, яка, ще й, по його словах, вела через дрімучий ліс.

– Вона в два рази коротша, – пояснював він, – нею їздять комбайни і я їздив, правда “Нивою”.

Я розгубився ще більше.

Після довгих доводів і переконань, я таки схилився на сторону місцевого “сусаніна”.

Я пішов в ліс. Трохи боком, трохи задом – боліли ноги.

Через дерева я бачив Дністер. Разок, навіть, мелькнув міст в Устечку. Ліс все не закінчувався.

Пройшла година. Пройшло дві. Ніхто по мене не їхав.

– Ех, шукають мене, – бідкався я і послизнувшись став, порізаною ногою, в здоровезну смердючу калабаню, яка перегородила комбайнову дорогу.

Хвилювання добавилось.

В траві, кущах, та між деревами щось шаруділо.

Десь через пів години, як заєць із-за повороту вискочив задрипаний червоний жигуль і ракетою полетів на мене. За кермом, вічно усміхнений, Іван.

За хвилину, ми вже скакали в Устечко, відбиваючи найшанованіші частини наших тіл, перед тим, ще на пів години, завітавши в Торське, на заправку.

– Бла-бла… світло, бла-бла… генератор, бла-бла… затримався, – пояснював Іван.

Друга команда дітей, не дочекавшись, почала сплав без мене, з супер крутим фотографом та екстремалом Толіком.

Блукав селами та писав розповідь я,
Юра (WIWI)