Мабуть, останній цього року похід, почався із «знаків», що шось піде не так.

Спочатку я брата (WIWI) забув у Франківську, а сам з двома наплічниками поїхав у Надвірну. Виправдав себе тим, шо нєфіг ходити за пиріжком за 3 хвилини до відправлення.

Потім під час трансферу на с.Бистриця стався казус в маршрутці. Сидів я якраз під люком. Закритим люком. Маршрутка повна, як шпротів в консервній банці, де замість олії – піт. Хлопчина позаду попросив відкрити його. І попросив з такою ухмилкою, наче шось знав. А я вот не знав. Маршрутка стара, як Київська Русь, а тому в таких маршрутках всі люки закисли, заржавіли, склеїлися (потрібне підкреслити). Враховуючи цей беззаперечний факт, я приклав по максимуму зусиль шоб не позоритися (навіть люк не може відкрити!). І люк полетів… ген-ген полетів… не всередину, на волю!!! Маршрутка закотилася сміхом. Смішно було всім, но не мені. Я засунув руку в люк в пошуку кришки, но її там не було. Можна тільки поспівчувати пасажирам, які будуть їздити цією маршруткою зимою чи в дощ. А я перечитаю сей пост зимою і посміюся вже я.

Я сидів на задньому сидінні. З цікавістю дивився, як Саша буде відкривати люк. Маршрутка, взагалі була весела. У всіх був хороший настрій. Навіть качата, в коробці з під телевізора, тішились і радісно щебетала. А худенька, жвавенька бабуся, з здоровезним ротом, щось весело співала.

Саша пхнув люк так, що аж примружився. Мить і люка не стало. Очі стали великі, як в мишки. Вуха опустились. Брат не знав, як реагувати.

Я зразу ж обернувся вглядаючись в бруднезне заднє вікно. На моїх очах, люк з страшним гуркітом приземлився на карпатський напрямок, доріг в Карпатах немає, прямо перед синенькою шістьоркою. Очі водія радянського автопрому чуть не вилізли через бокове вікно. Він застиг, як пам’ятник Шевченку міцно вчепившись в кермо.

Водій маршрутки спокійнесенько вийшов, взяв люк і повернувся в автобус. З дриґом, кинув люк десь там попереду. Пазік рушив, наче нічого не сталось.

Ми були в вражені, а люди тішились і гомоніли.

Коли автобус пострибав далі, синя шистірка незворушно стояла посеред дороги.

Юра (WIWI)

В Бистриці ми зразу пішли не по потрібному маршруту, ну і кілометрів три пройшли без маркерів. І коли нам з моста впала фляга в річку, це був третій сигнал. Фляга погнулась, а ми вернулись на стартову точку, де почали все заново. Ото саме «заново» затягнулось на стільки, шо ми відійшли від села кілометрів на 5 і нас настигла ніч.

Зранку почесали все шо свербіло, а шо не свербіло – не чесали і рушили далі. По болоті… В дитинстві я любив місити ногами болото, у мене навіть для цього було спеціальне взуття, фірми «Гамнодави». Мені та практика пригодилася цього разу, а так би там і залишився на віки в тих болотах.

Гропа

Підйом на Гропу не був важкий чи чимось особливий, як наприклад переїзд в с.Бистриця описаний вище. А от на Гропі нас дуже різко окутав густий-густий туман. Дощ і сильний вітер тільки усугубляли ситуацію. Бо якби не було останніх двух погодних явищ, то я хрест даю на пузі, шо сокиру би повісив в тому тумані.

Туман зробив своє діло, ми збилися з маршруту. І не просто збилися, ми стежки уже пів години не бачили. Кругом соснові кущі і не вичесана чорниця. Чорниця не вичесана, Карл!!! Туда взагалі ніхто не заходить з місцевих.

Вирішили не випробовувати долю на смак, подумали шо не пережуєм і повернули назад. GPS зміг нам показати тільки напрямок. От так напрямком ми і рухалися по травах по коліно, но чагарних, по лісах. Ніч достигала нас бистріше і бистріше, тож прийшлось шукати місце під ночівлю. Колиба від якої осталось три з половиною балки, якраз відповідала нашим потребам на той момент. В дощ і туман, мокрі і замерзлі ми розклалися і полягали.

Гоцул

Ранок був, як і поередній день. Дощ, холод, туман. Вітру не було і я таки повісив сокиру. Най тут пока повисить.

Серед туману появилась постать людська. Я спочатку подумав, шо то привид Чорного Гоцула, но то був не пирвид, як виявилось, а самодостатній і повністю живий гоцул, який повідав нам шо ооооон-там, 30 метрів нижче є його колиба, то як замерзнем можем приходити.

Я не ходив, я натянув тент і зайнявся заготівлею дров на зиму. То треба бути готовим, казав гоцул. Він так нас налякав, шо ми стільки дров накололи, шо йому певно на років 4 хватить, бо вони йому і осталися б, якби ми їх не спалили

Добу потусили і пішли далі на Бистрицю. Чорний Гоцул направив, но він не сказав, шо дорога на село – це річка, тобто треба було іти по річці. Не біля, а прямо по воді. Перспектива мокрих ніг, змусила мене пробиратися через ліс вздовж річки, хоть ліс без стежки, але швидкість пересування місцями досягала 400 метрів за годину, но середня була звичайно значно менша.

Козарі

Згодом, нам попалась дорога лісорубів. Знаєте така, де болто таке мяке, наче пухова ковдра і таке бездонне, як алмазний кар’єр… Ну не будем про хороше, допис то сумний має вийти.
По дорозі мені пощастило знайти гриба, такий червоний з цяточками білими. В енциклопедії було написано, шо то є Козар. Козар козарьом, а у мене азарт появився. Коли добрались до місця ночівлі у мене було кілька годин шоб збігати в ліс за грибами і не вернутися. І я пішов.

Наступні гриби були зі своїми ногами, бо вели вони мене в ліс все глибше і глибше і в якийсь момент я зрозумів, шо заблудився… Троп лісних давно не було. Чуть в штани не наклав, но я був в шортах. Страх такий взяв, шо аж ссикотно якось стало. Згідно картинки на мапі було ясно, шо напрямок шоб вийти до дороги чи села тільки один. Один! Не чотири, як думають деякі.

Я дуже люблю передачі з Беаром Грілсом і він колись казав, шо для орієнтування в лісі чи горах, треба залізти на високу сосну і огледітися, або спускатися вниз до річки і вона виведе до людей. Вирішив залізти на пагорб. Певно страх думав за мене бо, як пояснити те, шо чого було лізти на пагорб, який весь в соснах, і з нього нічого не буде видно, крім тих самих сосен.

Помилився. Я побачив, як мені здалося, дим від вогнища, ну чу-чуть так димку, як від папіроси, но для мене це був дим від вогнища і я пішов в тому напрямку і через 40 хвилин я вийшов на дорогу. Не треба було їсти тих грибів прямо в лісі.

Вішав сокиру, лапав гриби, аукав і писав Саша