Я стартував вчора в вечері з парку, практично від озера. Вже смеркалось. Щурі кидалися на байдарку, як навіжені. Серце завмирало від страху.
Годинника не мав, телефон забув вдома. Не знаю скільки часу плив.
Плив в ночі – круто і стрьомно. Потім нічліг.
Якась тварюка кричала так ніби когось різали. Реально, як в фільмі жахів. Мусів показати, що тут є новий хазяїн.
Я визжав так, ніби … (короче – дуже). Тварюка все зрозуміла і більше не турбувала.
Все мокре – падав дощ. Нічого не видно. Вогонь так і не розпалив. Попробував їсти сиру мівіну.
Довга, голодна ніч. Темно. Дерева. Дощ. Булькає вода в маленькому порозі під якоюсь кладкою.
Зранку знайшов сухі гілки. Зварив собі їсти на воді з Серету. Смачна. Без намулу під зубами.
Заготував сухого хмизу, для того, щоб знову не голодувати, якщо буде не запланована ночівля.
Відчалив.
Завали – гілками в личенько. Продираєшся, як качка крізь кущі.
Обноси – байдарка і ввесь вантаж їде на мені.
Маленькі пороги – кайф, лайтовий екстрім.
– Ааааа! Крутяк!
Арматура в проході посеред завалу – повна дупа.
– Ким же треба бути, щоб таке зробити? – не можу надивуватися.
Витягнути не зміг. Слава Богу, що ухилився. Був би розпоров байдарку від носа до самої …
– Треба з цим щось робити! А що?
Мандрую далі.
Дамба – півтора метри перепад – страшно. Добре, що рибалки попередили, сам би догадався пізно – не очікував. Довго боровся з глупотою. Хотів проскочити. Страх і здоровий глузд перемогли.
Тяжкий і довгий обніс.
Мілко. Йду по воді, тягну байдарку.
Пити хочу, жах. Води не взяв. Тари – теж. Пив лише зранку.
– Зупинятись кип’ятити? – Це забире багато часу, хоч і хмиз є. День дуже короткий.
Терплю.
Ще одна дамба. Шумить не так страшно, як попередня.
Наглий.
– Та ну його.
Розгон. Личенько цеглинкою. Стриб.
– Крутооо! Хочу щеее! – очі великі і круглі.
О, капличка з джерелом!
– Пити, пити, пити.
Чалюсь. Болото.
Чалюсь. Тону в болоті. Смерід. Ух, як смердить.
Розгон. Чалюсь. Земля!
Побіг до джерела. Напився холодної води.
Гребу.
– Щоб тільки не захворіти.
Молюсь. Тошнить. Хочу ригати. Молюсь.
Слава Богу!
Гребу.
Обноси, обноси, обноси.
Смеркає.
Обноси, обноси, обноси.
– Та скільки вже можна?
Щось гудить.
– Та нє, здалося.
Гребу.
– Таки гудить. Ух гудить.
Видно млин.
Мишковичі.
Виліз.
Їм холодний горох, який приготував вранці.
Здув байдарку. Не можу змотати – замерзла. Мороз!
Весла не можу розібрати – замерзли. Мороз!
Краплинки води замерзли на веслах. Нічого собі! Мороз!
Хух, зібрався.
Йду по дорозі. Тягну байдарку і свої речі на супер кравчучці. Рятувальний желет на мені. Я брудний, як свиня. Мокрий до п’ят.
Голодний! Цукрове голодування.
– Хочу цукру!
Магазин. Живчик, шоколадка, вівсяне печево. Живу.
Йду. Махаю бусам. Вони сміються і махають мені. Я прозріваю.
– Це ж ким треба бути? В тебе ж пустий бус. Бачу, що пустий. Я ж з веслом. Видно, що не маньяк якийсь. Ну може, лише, дивний трохи. Та ж стань!
Мабуть буду на вимушеній ночівлі в полі, або серед села, а може на автозупинці.
– Ай, візьму і під церквою ляжу.
Автобус. Я не влізся в двері.
– Круто. Може на поїзд?
Кажуть, що 7 км перти.
О їде.
– А, ще цього тормозну.
Став. Взяв. Звати Андрій. Везе картоплю. Їде на Злуки. Каже, що побачив мене і згадав себе.
Оце мужик. Худенький, але мужик. Теж бігає по горах, болотах та калабанях.
Дякую Богу за Андрія. І він був не на бусі. Благослови Боже Андрія бусом!
Андрій – мужик.
Лежу в гарячій ванні. Пишу. А міг би, лежати під кущом.
Слава Богу!
– Крутяк. Відірвався!
Життя чудове!
Народ, не сидіть вдома, не сидіть в барах, гайда в гори, гайда на річки. Це все Бог створив для нас, а ми закрились в своїх бетонах.
Гайда!

Подорожував, мерз та голосував на дорозі
Юра (WIWI)