Це був мій перший, пілотний ран-тур.

Бігати почав 3 місяці тому, в грудні. Поперекова грижа заставила мене займатися своїм здоров’ям. Раз, або два рази в тиждень я пробігав по 6 км, а інколи по 12 з годинною перервою після 6-ти. Бігав в церкву і назад. Один раз пішов на Ран Дей. Прибіг останній, та ще й 2-3 тижні ходити не міг, бо боліло коліно. Ну ти розумієш, досвід бігання у мене мінімальний.

Розробляючи тур, я переслідував дві цілі:
– організувати перше побачення з містом, щоб взнати його так, наче я в ньому жив, якийсь період: його запах, вулички, розташування цікавих і ключових об’єктів: церкви різних конфесій, парки, пам’ятники, архітектурні пам’ятки, навчальні заклади, ринки, супермаркети, заводи, вокзали, сервісні служби: пожежна, поліція, швидка, лікарня, пенсійна, податкова і тд;
– пробігти ввесь маршрут – це виклик, це здоров’я, це досягнення і це швидше, ніж ходити та й нічого з собою не треба волокти.

Я вибрав Дубно тому що:
– я вже відвідував це місто в автобусному турі: зоопарк в Рівному, замок в Дубно, Тараканівський форт і зможу порівняти враження від обох турів;
– це маленьке містечко, яке можна оббігати за день.

Після автобусного туру у мене не було ніякого враження про місто. Замок мене не вразив, а з вікна автобуса я нічого і не зрозумів. Це, як зїсти кусок вареного м’яса без будь-яких спецій – ніяке.

Тому, їдучи в Дубно я нічого не чекав, крім втоми і мінімального задоволення від поїздки.

Але знаєш! Я закохався в Дубно. Скажу більше: ран-тур – це, це …, це просто неймовірно, це просто абабагаламага – я не знаю таких слів, які б виразиили той згусток енергії який збирається в мене в грудях, коли я згадую ту поїздку.

Під кінець маршруту, я вже смакував дух міста. Це маленьке супер європейське містечко. Я не люблю порівнянь з Європою, бо ми особливі і незалежні, ми Українці – центр найбільшого материка, у нас своя культура, своє життя і ми маємо бути прикладом для інших 🙂 Проте, дивлячись на ці вулички, парки, архітектуру в уяві виникає асоціація з маленьким альпійським містечком. Бракує лише гір.

Також, складалося враження, що я попав в маленький Київ. Багато гарних церков, кілька монастирів, подібних на старовинні палаци, багато парків, пам’ятників, архітектурних пам’яток,  візуально великі відстані між об’єктами, річка, яка розділяє місто на дві частини і в той же час, все дуже акуратно-мініатюрне, компактне – два дерева і це вже паркчичок, чотири будівлі і це вже квартал. Постійно, дивлячись на карту, я планував, що бігти буду хвилин п’ятнадцять, а добирався до об’єкта за хвилину. Неймовірно!

4:00 я біг на Тернопільський автовокзал.

Погода чудова. Автомобілів немає. Вулиця вся моя.

В наплічнику три футболки, дві фліски, камера, телефон, гроші.

Автобус на 05:15. Квиток купляв через інтернет.

Людей було не багато. Я по панськи зайняв ввесь останній ряд. Передівся.  Розлігся. Піддрімую.

В останній момент в автобус заскочив зекоподібний, низенький, худенький крутелик. Зходу нахамив водію. Сів переді мною.

– Ну все, поспав, – подумав я. – Тепер треба пильнувати техніку, гроші.

Лежу. На руці Mi Band 3. Кожних 10хв налаштований таймер, щоб я не заснув.

Через 2.5 години, я вийшов на залізничному вокзалі в Дубно.

Пригода почалась.

Спочатку потрібно було знайти м’ясокомбінат.

Телефон. Джіпіес. Батарейка тане, а м’ясокомбіната немає і немає. Виявиляється немає там ніякого м’яса. Хлібокомбінат на його місці.

– Ще толком бігти не почав, а вже такий квест.

Наступна  стара закинута синагога.

Передмістя. Село.  Біжу. Акуратненький асфальт. Чисто. Часом з’являються люди то там, то сям. Зглядаються.

– О, така гарна церковка. Така синенька. Забіжу, гляну яка вона всередині.

Підійшов. Зайшов за перші двері. Чую правиться.

– А, не буду мокрий, смердючий туди заходити, щоб не відволікати людей!

Повернувся до виходу.

– Гм, а то хто в шапці заходить в церкву, – буркнула на мене якась маленька бабулька, яка неочікувано з’явились звідкілясь.

Я пошкробав свій блайзер і побіг далі.

Григоренка, Гонти, Довбуша. Серце тішиться, як бачу ті біло-чорні таблички на кутах будиночків.

– Де ж та синагога? – знову квест. – Вулиця та, номер той. Та тут, якась рожева жила хата!

Вже 20% заряду зтекло, а я ще нічого не знайшов.

Світить сонечко, щебечуть пташечки, чвакають кросівки по болоті. Шукаю сервісний центр МВС.

Панські хати, озерце, корчі.

– О, знайшов!

Далі вже було не складно. Парк Авганцям. Дубномолоко. МНС. Всілякі цікаві пам’ятники. Церкви. Консервний завод.

– Все, я більше не можу, – пройшло 3 години. Болить бедро, сил немає. Таке враження, що я порожній. Ледве лізу.

Забіг на цвинтар – одна з точок на маршруті. Дві могили. Двоє молодих хлопців. Обоє в військовій формі. Пілоти. Читаю дати і фамілії.

– Це ж тато і син! – здивувався я.

Тато загинув в 37. Син пішов по слідах батька. Загинув в 35.

Інша могила. Теж Авган. “Для чого?” – напис на могилі.

Гарне місце. Я люблю цвинтарі – колекція досвіду і мудрості.

Біжу далі.

Банани, апельсини, водичка. Полегшало, але сил не добавилось.

Перетнув Ікву. Вже бачу мури замку.

Стара синагога. Центральний парк. Замок.

Все. Дуже болять ноги. Сил більше немає. Більше не біжу. Просто йду.

Парк Шевченка. Монастир кармеліток. Пам’ятник подвигу Іванова. Костел святого Яна Непомука. Луцька брама.

Автовокзал. Купив квиток. До автобуса ще пів години.

Погуляв на ринку. Кінець торгового дня.

Знайшов старий, але дуже доглянутий, з дорогими брамами і табличками єврейський цвинтар.

Біля автовокзалу цвинтар солдат Другої Світової. Акуратний, чистий, колоритний.

14:30. Повний автобус. Попрошайки. Одної бабці було дуже шкода. Гроші кидали всі.

Їду додому. Переді мною сидить мама з маленьким сином. Шум, гам, вереск.

В Кременці всі вийшли. В автобусі 3 пасажири.

Сплю, розлігшись на задніх сидіннях. Кайф.