По слідах “Снігохід 2020”

Приїхали ми в Дітківці, до клубу. Підчас змагань “Снігохід 2020” тут було місце старту та фінішу.

Я виміряв аварійний азимут.

За кілька хвилин ми вже входили в ліс. Перша ціль вибрана – квартальний стовпчик.

Падав рідкий лапатий сніг. Зграйка жовто-зелених пташечок синхронно зірвалася з високого акуратної форми дерева. Воно, з пишного красеня, миттю, перетворилося в лису розчепірку.

Ці зелені співучі листочки, як маленька суцільна хмаринка витанцьовували перед нами петляючи поміж сніжинок.

Розкрита карта. Стрілка компаса радісно крутилася. Ми хвацько марширували лісовою дорогою впевнені, що стовпчик сам до нас вибіжить.

За кілька метрів від дороги, помітили напіврозвалену лежанку. Як книжка пише,  ідеально зігнуте дерево, щільно, по обидва боки підперте стрункими ребрами. Наче недавно розкопали частину древнього динозавра.

За кілька хвилин ми вже блукали по повній програмі. Той стовпчик тікав від нас чи що?

Настрій пропав навіть не появившись.

– Та це не реально, – крутилося в голові. Ми вже потрохи готувалися до нудьги.

– Лишаємо той стовпчик і йдемо на якусь іншу точку, – хтось запропонував.

Серед фотографій легенди змагань ми вибрали якийсь льох. По наших прикидках, він мав бути найближче до нас.

Я виставив азимут на льох. Всі,  продираючись за мною через хащі, ломанулися у вказаному компасом напрямку. Дороги нас вже не цікавили.

Зневірено ми бродили вздовж висохлого русла річки. Ніхто не надіявся щось знайти.

– Він тут! – закричав Саша десь за кущами.

Ех, як ми туди бігли.

Аркоподібна споруда напів занурена в землю. Кілька дирок і двері.

– Подібно на погріб в селі мого тата, – подумав я.

Колись тут був якийсь хутір. Ту жили люди. Пройшов час і залишився лише льох серед лісу.

– Наступна мисливська вежа.

В очах вже горів азарт. Ми браво чимчикували по дорозі, зацікавлено вдивляючись в гущавину лісу.

Саша летів попереду всіх.

– Зайшов! – знову пролунав щасливий крик.

Годівничка. Акуратна, чистенька наче дитяча пісочниця з дашком. А навпроти, височезна красуня вишка.

– Оце хитрий задум, – промайнуло в голові. – Косулі приходять сюди їсти, а вони стріляють по них з вишки!

Ми залізли на цю вежу. Емоції нас переповнювали.

Потім знову вишки, годівниці, ще один незнайдений стовпчик, хрест посеред поля, старий костел, древній, але не забутий і доглянутий кам’яний цвинтар.

Час пролетів дуже швидко. Ми втомлені прямували навпростець згідно аварійного азимуту.

До темноти ми встигли добратися до буса.

– Я зрозумів, як це, – заявив Саша. – Тепер можна організовувати змагання.

– Те, що ми шукали контрольні точки, а не просто блукали по лісі зробило нашу прогулянку цікавою, – міркувала Мар’яна.

Ми мовчки, мружачись від сліпучожовтого світла фар зустрічних авто, поверталися додому.

День був насичений і цікавий.